Як учасник гурту "Бітлз" і як сольний виконавець, легендарний Рінґо Старр, який завжди грав тільки на барабанах Ludwig, продав чимало записів, виборов кілька премій Ґреммі, і навіть одну з планет було названо на його честь. Але середа 7 липня стала для славетного барабанщика особливою віхою: йому виповнилося 70 років. Святкувати цю подію розпочали зранку в Hard Rock Cafe у Нью-Йорку, а ввечері Рінґо разом зі своїм гуртом "All Starr Band" дав концерт у Radio City Music Hall.
Ще до ювілею Старр мав розмову з журналістом Дейвом Іцкоффом. Ось деякі уривки:
- Можна привітати Вас із Днем народження наперед?
- Можна. Також можете надіслати мені подарунок поштою або залишити у консьєржа.
- Що б Ви хотіли отримати цього року?
- Ви знаєте, чого я прошу: миру й любові.
- Як почуваєтеся з приводу 70-річчя?
- Що стосується мене, то в душі мені 24 роки. Так воно і є. А цифра – так, велика. Я просто відчув, що треба це відсвяткувати. Я твердо стою на ногах, займаюся улюбленою справою і маю професію музиканта, якою можна займатися стільки, скільки вистачить сил. - Коли вам було 24, що ви думали будете робити в 70 років? - Не знаю, але коли мені було 22 – я добре це пам’ятаю – я виступав, і там ще був інший гурт, в якому учасникам було років по 40, і я їм кажу: "Господи, ви все ще граєте?" [сміється]… а тепер мені самому вже дааалеко за 40. Мій новий герой – Бі Бі Кінґ. Я люблю казати: Бі Бі все ще грає, хоч тепер і сидячи. Але стривайте, я теж уже сиджу. Просто треба рухатися далі. Я був би не проти вдавати, що мені 55, але ж це не так.
- Що тепер для вас похилий вік? - Мабуть, 90. Але побачимо. Святкуймо дні народження по черзі.
- За останній рік у Вас було кілька цікавих подій. Зокрема, Метрополітен-музей виставлятиме один з Ваших барабанів.
- Вони забирають малий барабан. Я їм його позичив, тому що в 1964 році старий Біл Людвіґ подарував його мені – і це задокументовано. Я купив собі барабани Ludwig у магазині в Англії, і продавець хотів прибрати логотип, але я люблю все американське – і музику, і інструменти. Тож я звелів йому залишити логотип. Так я став ходячою рекламою – на Шоу Еда Саллівана і впродовж усього американського турне було видно барабани Ludwig. І отже, щоб подякувати мені за це, компанія подарувала мені цей позолочений барабан. Саме його й виставлятиме впродовж року Метрополітен-музей.
- І як Ви почуваєтеся через те, що в музеї виставляють одну з Ваших власних речей?
- Ну, це класно.
- І все?
- Ну справді! Дещо з мого одягу виставляли в Залі слави рок-н-ролу.
- Зала слави рок-н-ролу – це не так вже й погано, але ж тут мова йде про Метрополітен-музей!
- Це круто. Це все, що я можу сказати. Це дуже круто. Я там виступав у січні з Беном Гарпером, так ми затоваришували. У них там була кімната з інструментами, де була купа потрісканих африканських барабанів, старих фортепіано – і вони вирішили, що непогано було б мати мій барабан.
- А вони дають Вам щось на заміну зі своєї колекції?
- Так, вони мені пропонують гробницю Тутанхамона. Та ні, нічого вони мені не дають. Я роблю це з люб’язності.
www.nytimes.com
переклад Ярослави Верещагіної
