Щирою працею здобуваючи довіру наших клієнтів…
До 80-річчя Вальтера Пюхнера
Вальтер Пюхнер народився 19 квітня 1930 р. у Грасліці (Чеська Республіка). У 1897 р. його дід Вінценц заснував у цьому місті, яке тоді входило до складу Австро-Угорської Імперії, компанію з виробництва дерев'яних духових інструментів. Нова фірма швидко заробила добру репутацію.
У восьмирічному віці Вальтер став свідком анексії його країни до Німецького рейху (1938 р.). Наступного удару завдала Друга Світова війна, на якій загинуло 28 працівників компанії “Пюхнер”.
Вальтер ходив до Музичної школи, де навчали майстрів з виробництва музичних інструментів. Там він брав уроки гри на скрипці, флейті та кларнеті. Втім Друга світова внесла свої поправки й тут: у 14-річному віці заняття довелося припинити.
У 1944-48 роках Вальтер пішов працювати помічником майстра з виготовлення дерев'яних духових інструментів. Особливий наголос у навчанні, що проходило на фабриці “Вінценц Пюхнер і Аматі” у Грасліці, робився на кларнетах, флейтах системи Бьома, флейтах-пікколо та гобоях.
Вальтер Пюхнер пригадує: “Ще змалечку я долучився до того мікрокосму компанії, під дахом якої я буквально виріс. Я співпереживав усім проблемам і діям мого діда і батька, котрі завжди обговорювали з родиною найбільш важливі моменти в житті їхньої фірми. Я бачив, як сяють їхні очі, коли знані музиканти-духовики або важливі клієнти висловлювали задоволення нашими інструментами й приходили купувати їх. А коли на виробництві наставали скрутні часи — через політичну напругу в країні, або різні події державного рівня, на які жодним чином не можна було вплинути — я одразу це помічав по їхніх поглядах, сповнених безпорадності і непевності. До прикладу скажу, що за весь час існування нашої фірми країна шість разів міняла свою національну грошову одиницю: королівський та імперський талери змінилися чеськими кронами, ті — рейхсмарками. Далі знов повернулася чеська крона, після неї перейшли на рейхсмарки і згодом, на дойчмарки — і кожного разу це супроводжувалося деномінацією”.
У 1945 році компанію, згідно з відомим “Декретом Бенеша”, було націоналізовано й у 1947 р. передано під управління держави. У тому ж році її було офіційно ліквідовано, а на її потужностях створено Чеське Державне підприємство “Аматі”.
Ось що говорить про події того часу Вальтер Пюхнер: “У 1947 році приїхала комісія з Праги, яка повідомила нас про ліквідацію фірми. Почувши це, мій дід зняв капелюха і звертаючись до членів комісії, вимовив: “Господь дав, а оці пани забирають”. Ніколи не забуду тяжку тишу, яка впала після цих дідових слів”.
У 1948 році, коли Вальтерові виповнилося вісімнадцять, родина виїхала до Німеччини:
Вальтер пам'ятає цей період у житті: “Порожнеча, породжена насильницьким виселенням усіх моїх друзів, колег по школі, знайомих і сусідів, зробила мене чужинцем у рідному місті. Клопотання, з якими моя мати щодня оббивала пороги служби еміграції, зрештою принесли результат і 12 квітня 1948 року нам дали дозвіл на виїзд з країни. Вранці дня нашого від'їзду на стіні нашого будинку з’явився наклепницький папірець, який звинувачував нашу родину у намаганнях “грабіжницькі вивезти за кордон виробничі цінності”, тож нам влаштували ретельний обшук. Наступного удару було завдано перед тим, як ми мали вантажити речі на вантажівку: прийшло повідомлення про те, що батькові у праві емігрувати відмовлено. Втім, владі так і не вдалося затримати нас: мати вирішила їхати з дідом, бабусею, моєю сестрою Герті та мною — без чоловіка. Наступна глава нашого життя мала розпочинатися у місті Наухайм. З важким серцем ми їхали до країни, про яку знали лише, що основною рисою життя у ній є постійний дефіцит геть усього. Знали ми також, що дивне місто, в яке ми їдемо, зараз було більш подібним до нашого теперішнього життя, ніж залишений назавжди у минулому Грасліц. Як ми зраділи, коли за три місяці до нас приєднався тато! Він став шостим мешканцем крихітної кімнатки площею заледве 12 кв. м по вулиці Хюгельштрассе, 2. А вже наступного дня після його приїзду в країні було проведено грошову реформу з заміни рейхсмарок на дойчмарки — і всі наші заощадження, які ми тримали у рейхсмарках, умить перетворилися на купку паперу...”
У січні 1949 р. родина відкрила свою першу на новому місці тимчасову майстерню за адресою: вул. Бляйхштрассе, 40.
У 1954-1955 рр. вони побудували нову майстерню на Бетховенштрассе, до якої згодом прибудували будинок.
“З моменту, коли ми почали наше життя наново, - пригадує Вальтер, - наші зусилля з пошуку клієнтів на ремонт та відновлення музичних інструментів — зокрема, серед оркестрів у прилеглих містечках- були лише почасти успішними. Ми зробили своїм основним кредо — нашим фірмовим лозунгом — принцип: “Щирою працею здобувати довіру наших клієнтів з тим, аби добрі чутки про нас ширилися серед людей”. Зрештою, замовлення на ручну, якісну переробку гобоїв Оркестру радіо в Гессішені з німецької на французьку систему прочинило для нас двері у майбутнє.
Можливості виробництва нових музичних інструментів стримувалися нестачею висушеної та витриманої деревини. У той період ми виживали, виробляючи клаксони для мотоциклів, пюпітри та мундштуки для кларнетів з індійської гуми. Одного разу Карл Клієр, наш імпортер деревини, запропонував нам партію витриманої ще з 1936 р. деревини страстоцвіту. Батько відповів, що ми, на жаль, зараз не можемо цього собі дозволити. Але Карл Клієр лише відмахнувся: “Заплатиш, коли грішми розживешся”. Це були слова справжнього друга, якому ми вдячні й досьогодні.
Виробництво усіляких пристроїв та реманенту доходу не давало, всі ми тоді жили на зарплатню моєї сестри Герті, яка спочатку знайшла роботу рахівниці на мармеладній фабриці “Герой” у Гросс Герау, а потім влаштувалася на біржу обміну робочої сили. Податківець, який займався нашою родиною, бачачи, що наш сукупний податок складає лише 8 (!) німецьких марок, настійливо рекомендував мені влаштуватися у компанії “Опель” і щиро дивувався нашому впертому бажанню виробляти музичні інструменти. У той період світло у нашій майстерні горіло далеко після опівночі. Впродовж кількох років поспіль ми вважали за норму працювати по 80-90 годин на тиждень.”
Крок за кроком створювалася репутація компанії. Інструменти “Пюхнер” отримували дедалі більше визнання серед оркестрових музикантів, спочатку місцевих, а далі, й закордонних. Вірно наслідуючи традиції компанії, Вальтер Пюхнер вважає основою підтримання найвищої якості виробництва.
У 1963 р. Вальтер успішно склав екзамен на право носити звання майстра з виготовлення дерев'яних духових інструментів. Він є одним з засновників та кларнетистом (згодом — першим гобоєм) ансамблю “Наухайм Музікверайн”, а також багаторічним членом — а впродовж 11 років, головою - Ради директорів.
У 1967 році компанію було реорганізовано у загальне партнерство. Партнерами виступили Йозеф, Вальтер і Герта.
У 1988 році було створено фірму “J. Püchner Spezial-Holzblasinstrumentebau GmbH”, керуючими директорами якої стали Вальтер і Герта.
З 1988 по 1996 рр. Вальтер був уповноваженим експертом Палати майстрів у Дармштадті Вальтер є визнаним фахівцем своєї справи. Він входить до складу Екзаменаційної ради, яка видає путівки у фахове життя молодим майстрам, що опановують цю професію.
У 1995 р. його було призначено уповноваженим експертом з питань виготовлення дерев'яних музичних інструментів Федерального інституту професійної освіти та підготовки.
У тому ж році Вальтера Пюхнера ввели до складу організованої Фізико-технічним інститутом Брауншвейгу Комісії з питань утворення цін на німецькі музичні інструменти при Федеральному Міністерстві економіки.
Він читає лекції на тему “Виявлення та вирішення проблем з дерев'яними духовими інструментами” у міжнародних музичних консерваторіях.
Вальтер Пюхнер продовжує брати активну участь у діяльності компанії, віддано займаючись подальшим вдосконаленням духових дерев'яних та мідних інструментів, а також технічною підтримкою клієнтів.
